Жити, а не боротися за себе кожну секунду

Ужгородка, журналістка Вікторія Лисюк з дитинства має інвалідність та пересувається на візку. Жінка добре знає, як це – обирати маршрут для прогулянки по місту, враховуючи те, де  фізично можливо проїхати, де нема зависоких бордюрів і є нормальні з’їзди. Так само Вікторія обирає місця для відпочинку чи просто для зустрічі на каву – тільки ті, куди можливо потрапити на візку. А таких закладів в Ужгороді – одиниці. Яким місто є сьогодні та чи робить кроки в напрямку доступності – у розмові з Вікторією Лисюк.

- Які об'єкти в Ужгороді є найбільш проблемні у доступі?

-  Абсолютно всі культурні  та приватні установи, торгові центри, майже всі кав'ярні. Треба дуже добре постаратися, щоб знайти, куди можна зайти.  Вбиралень  дуже мало, а в нашому місті взагалі немає вбиралень для людей з особливими потребами. Це ціла проблема,  треба або йти в кафе, або не йти нікуди взагалі. Навіть якщо десь і можна знайти, то це наскільки не пристосовано, що я і з половиною візочка туди просто не заїду.

Лікарні, поліклініки, всі установи громадського користування, куди доступу я взагалі не маю. Єдиний плюс в Ужгороді, який можу відзначити,  це автобуси з пандусами.

Зараз це дійсно полегшення як для мене, так і для моїх близьких. Бо зараз можна дістатися, куди потрібно. І добре, що є нормальні водії, які до мене з розумінням ставляться, спускають той пандус і легше вже як мені, так і тому, хто мене супроводжує.  Але так було не завжди.

- Всередині приміщень, мабуть, проблем не менше, ніж ззовні.

- Ліфти не всюди є, де повинні бути. Дуже багато місць куди не можливо потрапити, бо немає ліфта. Сходи, по яких неможливо пересуватися. Є такі круті, що навіть якщо мені хтось допомагає, бере під руки, то просто боюся впасти, покалічити як себе, так й інших.

Тобто всі громадські місця потребують реконструкції і уваги збоку тих, хто їх утримує. Але дуже велику роль відіграє насправді людський фактор,  добре, коли є продавці у магазинах, які допоможуть, коли ти скажеш, що не можеш зайти. Люди виходять  і ставляться до цього з розумінням.

Але насправді ніхто не зобов'язаний виходити. У мене, навіть якщо і є певні обмеження, має бути можливість  зайти, і, як кожен здоровий, запитати чи купити те, що потрібно. Виснажує кожен раз сподіватися і думати, чи вийдуть до тебе…

-  Як ви оцінюєте рівень безбар'єрності в Ужгороді загалом?

- Вважаю, що хоча і робиться щось позитивне і останнім часом я починаю бачити покращення ситуації з доступністю, але якщо говорити про рівень, то до доброго і позитивного, такого, як він має бути, нам ще дуже далеко. Бо насправді навіть ті пандуси, які колись були зроблені за нормами й під правильним нахилом, сьогодні вже  зруйновані та непридатні для користування.

Наприклад, наш обласний драмтеатр. Там багато років тому був встановлений нормальний пандус, виконаний за всіма нормами і принаймні до холу  драмтеатру можна було дістатися без питань. Потім його переробили і зробили таким, який зовсім не відповідає нормам і не можу ним користуватися.

Зараз мені треба, щоб мене троє-четверо людей туди підіймали, аби я потрапила на якийсь культурний захід. Тому, я вважаю, є куди рухатися і є над чим працювати.

На жаль, не тільки пандуси, але і бордюри та переходи та місця паркування – це ще одна проблема.  Тому що часто парковки роблять лише для машин, для візочків важко знайти місце.  Проте, важливу роль для створення цієї мобільності та забезпечення доступності відіграє навіть не так інфраструктура та забезпечення норм, як  звичайний людський фактор. Наприклад, водії дуже часто навіть там, де  є оці з’їзди, все одно  ставлять машини так, що візочком не проїдеш, а потім ще й на тебе нарікають,  що ти їм зауваження робиш.

Більшість проблем у нашому суспільстві пов’язані з відсутністю звичайної моралі та розуміння. Коли  водій не зважає на те, що є норма, що там має проїхати візок, то ясно, що виходить конфліктна ситуація, а конфліктувати насправді ні з ким не хочеться. Хочеться просто жити на рівні зі всіма, бути частиною суспільства, а не боротися за себе кожну секунду, навіть там, де цього можна би було уникнути.

- Як ви вважаєте, чи працює місто над безбар'єрністю і доступністю?

- Якщо говорити відверто, для того, аби досягти цих змін, зі сторони влади потрібно докласти чималих зусиль. До прикладу, був зроблений пандус, де є перехід від кафе «Венеція», але ми його добивалися дуже важко та довго. Довго писали петиції, зверталися, писали листи і тільки так влада, зрештою, пішла назустріч і зробила це. 

Насправді вдячні, бо хоча б на тому відрізку місцями почуваємо себе окей, але треба розуміти, що це тільки один відрізок в Ужгороді на набережній, він не покриє нам всі наші потреби кудись потрапити. Тому, якби от після таких старань можна було так  більшу частину міста забезпечити, а не лише якимись вкрапленнями, то було би вже набагато легше.  Не варто обривати крила тим, хто над цим працює, нехай би вони так і далі працювали. Але просто якось воно зробиться, а потім ця хвиля вщухне. І часто є якісь відмовки про більш пріоритетні речі.

Розумію це, але насправді  дуже багато таких людей, які потребують та потребуватимуть цієї доступності саме зараз. Кількість громадян з інвалідністю все одно зростає і через війну зростатиме й надалі. Військовим, дуже велика частина яких, на жаль, повертається з фронту із важкими травмами,  потрібна буде допомога. І вони мають почувати себе вдома зручно, вільно і максимально комфортно. Тому про це треба задуматися заздалегідь.

- Можете поділитися ситуацію з вашого досвіду, коли ви почували себе некомфортно стосовно доступності?

 - Конкретним прикладом є  магазин жіночого одягу «Енді». Якось мені потрібно було туди зайти і єдиним способом, яким можна було потрапити до нього  – це вилізти на максимально непристосований та незручний пандус, схожий більше не на пандус, а на малюсінький язик. Мене витягували на нього дві працівниці, мама та ще один перехожий чоловік.  То потрібно було цілу бригаду збирати, аби просто зайти до магазину.

 А коли я питаю, чому не дотримані норми в місцях, де дозволяє простір, то  завжди отримую одну відповідь: це приватна власність, ми нічого не можемо вдіяти…

Та навіть попри такий мій трохи негативний досвід скажу, що  все одно ситуація з безбар’єрністю поступово, нехай маленькими кроками, але покращується. Бо раніше не робили взагалі нічого

Людський фактор відіграє у цьому не меншу роль. В автобусі котрийсь водій вийде та надасть допомогу, спустить пандус, а  бувало й так, що  мені казали: «Якщо хочете в Європу, то самі собі пандус спускайте».

Щоб реально зробити наше місто мобільним та доступним для всіх, варто поєднувати як архітектуру, так і звичайне розуміння і людяність. Сподіваюся, згодом всі, хто переживає інвалідність, зможуть вільно жити, пересуватися, і також мати доступ до звичних та необхідних речей.

Анастасія Джупіна, студентка відділення журналістики УжНУ, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото авторки та Марії Сабо

Більше про проблему доступності Ужгорода читайте у розділі «Два слова про політику».