Помагатори: об’єднані геном небайдужості

«Хваліться, що у вас буде за гостина?» - запитала мене продавчиня на ринку, коли я попросила зважити 75 крилець. «Так, це буде гостина, гостина для тих, кому ми маємо бути вдячні до останнього подиху за свої життя…», - десь так відповіла я. Тепер, коли приходжу у середу, уже всі зміни знають: треба багато і найкращого, бо то для поранених.  

Я давно слідкувала за дівчатами, які готують і дивувалася: які ж круті! Салати відрами, котлети підносами, пиріжки ящиками, коли, як, хіба можливо, що кілька людей можуть стільки приготувати? А тепер, коли спробувала кілька тижнів поспіль готувати на своїй кухні, та ще й з дитиною, то популярний «Майстер шеф» уже дивлюсь без особливого захвату, бо розумію, що можна у рази більше :)

Грудки до святкового столу від пані Віти

Але спочатку трохи історії… Я у Русі підтримки закарпатських військових з травня 2014 року, ми першими збирали продукти на фронт, і саме наші волонтери стали одними з перших, хто почав навідуватися до поранених… Я завжди захоплювалася, які сильні духом наша Людмила Мандзич, яку ми так і називаємо «мама Люда», Олька Петрінко, Наталка Цодікова. Саме вони були першими, хто бігав по лікарнях, збирав потреби, потім знову бігав по палатам, знаючи усіх військових поіменно. Це ті дівчата, яких рік тому вже добре знав персонал усіх медзакладів. Однак кількість поранених, яких почали доправляти до Ужгорода, зростала шаленими темпами. І я ще раз переконуюся, що у найважчі моменти Бог бере все у свої руки, і на шляху з’являються неймовірні люди… Так до нас приєдналися неймовірно активні хлопці і дівчата, які назвали себе «помагатори». Як каже їх організаторка Вікторія Суліма: «Якщо вам треба заподіяти добро, ми завжди готові!»

Перша прогулянка за кілька місяців

«Згуртувалися ми на вокзалі з перших днів війни. Кілька перших місяців ми зустрічали евакуаційні потяги, допомагали облаштуватися вимушеним переселенцям. Коли гостра потреба саме у такій діяльності знизилася, а бажання допомагати і шукати, де ми будемо потрібні тільки зросло, ми вирішили почати готувати. У нас було багато фруктів, ягід, часто нам телефонували і казали щось типу «є айва, виноград, зберіть щось військовим чи ВПО» ми з друзями вирішили, а чому б і ні? Почали все свіже розносити по лікарням і тоді побачили, що є дуже багато потреб. Якось вирішили приготувати тістечка, рознесли пораненим, написали про це у соцмережах і були приємно вражені, скільки людей запропонували свою допомогу. Уже за кілька тижнів ми розносили не лише фрукти і солодощі, а й гарніри, салати, м’ясні страви.

Сьогодні «помагатори» - це люди з усіх куточків України. Віталік з дружиною з Рівного, вони прийшли допомагати на вокзал з двома маленькими дітками на руках, наш психолог Тетяна, яка допомагає і пораненим і волонтерам – з Дніпра, Олеся і Світлана з Запоріжжя, Оксана з Києва, Людмила з Енергодара, Ніла з Запоріжжя, Лєра з Маріуполя, ще є волонтери з Нікополя, Мелітополя та інших міст та містечок.

У нас багато друзів, які допомагають з-за кордону - Іспанії, Італії, Словаччини, Канади.  Чимало людей і з Закарпаття, без яких я не уявляю цієї ініціативи, я навіть не буду перераховувати, аби випадково когось не забути. Тільки у нашому чаті стабільно є близько 150 людей. І це люди, які не тільки готують, хтось робить зачіски, хтось манікюр, хтось приходить поспілкуватися, і навіть маємо доброго стоматолога, який лікує зуби безкоштовно, буває й сам приходить до лежачих поранених.

Наш добрий стоматолог Ярослав Штефуца

Є дівчатка, які шиють спеціальну білизну, перешивають одяг, купують новий, аби кожна потреба від новоприбулого пораненого закривалася максимально швидко. Про кількість поранених говорити не можна, вони поступають, їх оперують, лікують, вони повертаються на позиції, але кожен з них залишається у нашому серденьку. Є ті, хто у лікарнях місяцями, для них ми стали родиною. Легко відповісти на запитання, що нас усіх об’єднує… Це те, що усі ми однієї крові, і всі живемо бажанням допомогти. Сьогодні о 12.15 я написала, що у одного нашого пораненого, який уже кілька місяців прикутий до ліжка, День народження. Дівчата миттєво відреагували, хто що принесе, і трошки більше, як за годину ми вже зібралися біля медичного закладу.

У нашій команді люди, яких ніхто не тягнув за вуха, вони усі добровільно прийшли, бо живуть для того, аби допомагати іншим. Ми не можемо інакше, допомагати для нас – як дихати.

Я неймовірно щаслива, що такі люди поряд, і якщо вони прочитають цей текст – дякую, що ви є, я неймовірно вас усіх люблю…» - поділилася Вікторія Суліма.

Волонтери – це люди найрізноманітніших професій

А звідки продукти? Це питання я чую дуже часто, і хто на нього точно знає відповідь, то це наша Тетяна Кресс. Саме вона відповідає за волонтерські зміни у «Дасторі», де кожної п’ятниці, суботи та неділі неймовірна кількість чудових волонтерів проводять збір продуктів для військових на передовій та поранених. Хто з відвідувачів приходить щотижня, ті точно знають, що треба уважно читати флаєр, отриманий від волонтерів, бо потреби щораз різні. Окрім базових продуктів, таких як фрукти, овочі, солодощі чи кисломолочна продукція, у цьому списку з’являються то свічки, то засоби від комах, можуть бути вологі серветки чи сонцезахист.

Рух завжди працює на запити, а не накопичення. Є потреба – докладаються зусилля, аби швидко її закрити.

 І зараз я дуже хочу подякувати усім відвідувачам «Дастору», які не дозволяють собі пройти повз, які знають, що у країні війна і немає маленької допомоги, але є велика байдужість. Ми дякуємо усім, як тим, хто приносить пачку печива, так і тим, хто заходить за хлібом для себе, а виходить з повним візочком продуктів для поранених. Щораз наші волонтери наповнені емоціями і часто плачуть, бо зустрічають людей з найрізноманітнішими історіями. Фойє «Дастору» стало справжнім місцем зустрічей, де можна обійнятися, поговорити, допомогти… Результати волонтерської роботи ви щотижня можете бачити на оновленій сторінці Руху у фейсбуці.

Марину Федчик у «Дасторі» знають усі відвідувачі

Існує думка, що волонтери навідуються до поранених тільки один раз на тиждень. Насправді вона надзвичайно хибна. Волонтери чи не щодня закривають потреби бійців. І це не тільки продукти типу йогуртів чи питна вода. Це також одяг, взуття, доглядова косметика, гігієнічні засоби, а нещодавно просили навіть блендер, штори тощо.

Як розповідає Галина Ярцева, волонтери завжди тримають контакт з пораненими, дізнаються конкретні потреби кожного, особливо, чого потребують новоприбулі. На спеціалізованому складі у барлозі Руху зберігають усе необхідне, аби швидко закрити запити, предмети гігієни, одяг та білизну різних розмірів. Також іноді виникає потреба у дорогих ліках виключно за рецептом від лікаря, це можуть бути препарати за кілька тисяч гривень упаковка, і тоді помагаторами стають усі небайдужі. Так, нещодавно родина Короленко за підтримки своїх музичних друзів організували міні-марафон «Українська весна», вони дали кілька благодійних концертів в Ужгородському районі та місті Мукачево. Кошти, зібрані на заходах,  цільові - на поранених. За них уже придбано дороговартісних ліків на понад 20 тисяч гривень.

Олена Короленко і її чудові музичні друзі 

До слова, волонтери дбають і про відпочинок хлопців, водять їх на екскурсії містом, до театру на вистави чи концерти, організовують пікніки, прикрашають палати малюнками дітей та прапорами. І все це за підтримки величезної кількості людей. Багато шкіл та навіть садочків приходять до нас на Гойди,8, приносять підписані прапори, солодощі, малюнки для поранених, кошти, аби закрити важливі потреби. Ми надзвичайно вдячні усім!   

Учні ЗОШ № 6 підтримали ініціативу #Мій_прапор_Перемоги

Слідкують за роботою помагаторів чимало користувачів соцмереж, для цього дописи ми позначаємо хештегами: #я_помагатор, #я_помагатор_РПЗВ. Багато з них пропонують і свою допомогу, хтось додатково продуктами, зокрема м’ясом, хтось іде у «десант» - провідувати хлопців, спілкуватися, допомогти вийти на прогулянку. І помагатори не єдині, в Ужгороді діють одразу кілька команд дивовижних волонтерів, які навідуються до усіх закладів, аби не залишити поза увагою нікого.

І усе, що відбувається у медичних закладах нашого міста, відбувається за повної підтримки медпрацівників, які неабияк потоваришували з волонтерами. Ми вкотре дякуємо нашим лікарям і молодшому медперсоналу, бо волонтери тільки приходять у гості, а ці люди з пораненими завжди і це надзвичайно складана робота, нікого з них не готували працювати у таких умовах.

Ми навіть уявити не могли, з чим зіштовхнемося і важко уявити, скільки роботи на увесь наш соціум чекає у майбутньому.

Тому ми дуже просимо допомоги у тих, від кого залежить просування черги на медичну реабілітацію за кордоном! Волонтери бачать, що ситуація складна, не все в силах української медицини і дуже розраховують, що їх підопічні отримають шанс на одужання в Європі чи Америці. Хочемо зазначити, що наразі в Ужгороді на лікуванні знаходяться військові з усіх куточків України, і тільки до небагатьох мають можливість приїхати рідні. 

Наші супергерої: військові та медики

Сьогодні близька людина мене запитала, навіщо щотижня я знімаю відео, як готую страви для понад півсотні поранених, адже це може хтось трактувати як вихваляння, а добрі справи мають робитись тихо. Колись я теж так вважала, до 2014 року. А коли прийшла війна, я чітко зрозуміла – про кожну добру справу треба говорити чітко і в голос. Бо є одна хороша новина: колись ця війна закінчиться. І тоді з усіх боліт почнуть вилазити чорти з плакатами і текстом «ми допомагали, але не піарилися», і ніхто не буде перевіряти, наскільки це правда.

Про допомогу треба говорити, тут і зараз, чітко. Свою позицію треба оголошувати, а не перечікувати, як усе розгортатиметься далі.

І так, людям треба показувати гарний приклад і нагадувати: «Війна не десь там, а у нашому домі. Поранені у нашому домі. Загиблі у нашому домі». Кожен допис з #я_помагатор – це можливість згуртувати довкола себе нових людей, знайти новий ресурс, дати можливість допомогти людям, які не знають як і соромляться спитати. Особисто після моїх відео чимало знайомих написали: чим допомогти? І на кілька тижнів закрили потреби у м’ясі, одноразовому посуді, окремих продуктах, запропонували допомогу руками. Тож якщо серед ваших знайомих є помагатор чи інший волонтер, який навідується до поранених, просто запитайте: що треба?

І ще часто питають: як ти з дітьми встигаєш? У 2014 одна надзвичайна людина поїхала на Схід зі словами «Хто, як не я?». А зараз ця людина захищає нас з Царства Божого. То хто, як не ми?