Притулок, в якому жив парубок Еней

  З перших днів війни не зовсім облаштоване чотириповерхове офісне приміщення в Ужгороді перетворилося у справжню оселю для 200 українців, які втікали від війни. Буквально за кілька годин тут організували перші спальні місця, а вже за кілька днів у Притулку «Я допоможу» на повну потужність працювала кухня, бігали поверхами діти та домашні тварини, у кімнатах, як у справжньому будинку, тривало звичне галасливе життя.

  Хоча тут точно вимушених переселенців побувало більше, хтось виїхав закордон, прибули нові жильці. Але вже тривалий час у притулку багато-хто вважає себе «старожилами»: свій мінісвіт з правилами, кухнею, пральнею, двором та мангалом, заняттями для дітей та різноманітними святами. Приїжджають сюди і зірки, поспілкуватися, підняти настрій та підтримати. Співачка Наталія Могилевська привезла навіть дві плити для кухні, альпіністка Ірина Галай, яка зараз служить в ТРО, поділилася бойовим духом.

Притулок "Я допоможу"

Тетяна Адамчук, яка разом з Наталею Адамчук та Тетяною Черешнею опікується Притулком, проводить екскурсію та розповідає, як неочікувано стала «завгоспом» цього потужного вулика. Облаштувати тут житло для українців, які втікали з території бойових дій ще з перших днів війни запропонував її чоловік Ігор. «Ми хотіли спочатку один поверх виділити, помили три кімнати, потім прийшла Наталя допомагати. І почали зразу заселятися люди, дзвонили з вокзалу. Не розумію, як це у нас відбувалося. Ми почали робити, хтось щось почав привозити, купа дзвінків з невідомих номерів. Зателефонували з «Дельфіна» (волонтерський центр безкоштовного харчування переселенців), запитали чи треба волонтерів. І в якій кількості. Ну, кажу, може 20. І тут приїхало 20 людей, помили 4-тий поверх, який був у найстрашнішому стані, - пригадує Тетяна. – До речі, першими приїхали на поселення хлопець з дівчиною, яким пропонували у Синяку нічліг за 11 тис.грн./доба. Вони розплакалися, хотіли повертатися, бо таких грошей не мали. Ми привезли їх сюди».

Тетяна Адамчук

З ліжками допомогла фірма, яка робить модульні будиночки, на воєнний час вони перелаштували виробництво. Частину передали безкоштовно, частину докупили за невеликі гроші.  Чоловік Тетяни придбав електрокотел для обігріву великого приміщення та гарячої води. Спочатку вибивало електрику, яка не звикла до таких напруг, але все швидко полагодили.

Діти у притулку

Минаємо дитячі візочки у коридорі. Тетяна демонструє переобладнану «курилку» для охорони, де зараз продовольства і згадує наймолодшого жителя Притулку. «До нас потрапив новонароджений хлопчик з батьками, який з’явився на світ під обстрілами. У дитини взагалі не було свідоцтва про народження. Намучилися трохи, бо ніяк не могли виготовити документ, потім аж у Мукачеві нам допомогли. Третя дитина у сім’ї, мав прізвище Парубок, а назвали малого Еней :). Потім вони виїхали у Прагу», - посміхається Тетяна і відкриває двері у їдальню з кухнею.

Власники скільки могли, робили самі, потім зрозуміли, що все не подужають, почали просити допомоги. З обладнанням допомогли волонтери та небайдужі. Подарували  холодильники, газові плити. Переселенці додали життя цьому приміщенню. Серед приїжджих виявилась родина професійних поварів. Олена та Єгор з Києва, чоловік працював у ресторані «Дармоед», з третього березня разом з дружиною готує для  переселенців. «Тут треба готувати на більшу кількість людей. Насправді це приємно робити  я люблю свою роботу. Годуємо на сніданок та обід 200 осіб, на вечерю діткам- пиріг, печиво,- каже Єгор. А улюблена страва мешканців, за словами Олени, - банош.

фибуля

На кухні допомагають Сергій і Тетяна. Чоловік взагалі незамінний спеціаліст. Перемонтував електрику, займається важливими дрібницями по господарству. «Ми з Харкова, там я був автоелектриком, автослюсарем, тут допомагаю і на кухні і по обслуговуванню приміщення, що можу. З дружиною приїхав. Ми й до цього жили у гуртожитку, тому тут - рідне місце. Навіть не знаю, як потім жити без усього цього, - зізнається Сергій. - Якщо нічого не робити можна впасти у депресію, а так робота відволікає».

Дружина Тетяна, працювала 7 років на заводі Малишева, потім на фірмі. «Тут помагаю Сергію, поварам, мию посуд. Кожен задіяний. У притулку ми з 7 березня. Спочатку до Львова поїздом їхали, а потім сюди, вже автобусом. Поїзд часто зупинявся через режим світломаскування, якраз був наступ на Київ», - згадує Тетяна.

Сергій та Тетяна

 Тут можна почути багато житейських історій:  і про чоловіка з кульовим пораненням, якого оперували в Києві, і про сім’ю з Луганщини, які вже втратили бізнес у 2014, переїхали до Києва і втратили вдруге, і про переселенця, який 8 років тому побував у полоні кадирівців, врятували – і знову війна. 

За сусідніми дверима – ще одне просторе приміщення, тут планують зробити додаткову кухню для тих, хто хоче готувати сам. Звідки продукти, питаю? «Багато допомагають друзі, волонтери, є гуманітарна допомога, - пояснює Тетяна.  - Купуємо ми продукти, які швидко псуються: м'ясо, наприклад. Багато нам привозять молока, овочів.  Ми також подали запит на благодійну організацію, хочемо зробити теплицю. З містом робота не склалася. Допомагають також з-за кордону, прислали продовольство наші друзі: Руслана Марфинець, Філіп Шаварго. Хочемо кухню дооблашувати, бо плити старенькі: каструля на 30 літрів поки закипить - це 3 години, суп 6 годин треба варити. Вдалося власними силами купити марміт (ємність для страв з підігрівом)».

Щодня до дітей Притулку приходять вчителі із ужгородської ЗОШ №3. Пані Оксана, педагог-організатор, вчителька історії сьогодні має два завдання для своїх «школярів»: роблять голубів миру та ляльки-мотанки. «Дітки переважно 10-11 років, є і молодші. Знаю їх понад місяць, я прийшла сюди у перший день. Був у їхніх очах страх, мені здається, це не рідна домівка», - додає пані Оксана і запрошує через кілька хвилин подивитися на результати роботи дітей. З голубів зроблять повітряну композицію.

Діти виготовляють голубів миру

А ми поки йдемо знайомитися із жителями притулку на інших поверхах. У просторій кімнаті майже порожньо, на застеленому ліжку сидить літня жінка із забинтованою ногою, привітно запрошує поспілкуватися.  «Я приїхала із села Раївка, що на Житомирщині. Про війну дізналася ранком, мені сестра подзвонила, я щось відчувала, не спала.  Добиралися машиною, із сім’єю 10 людей: дві дочки, в одної троє діток, у другої двоє і сестра моя рідна, - згадує літня жінка, родина якої знайшла притулок через церкву.-  Наше село не зачепило, бо находиться у лісі. Але літаки ракети було чути. Кажуть, що припинилося, але треба почекати хоч днів 10».

Жінка евакуювалася іх Київщини

У сусідній кімнаті – свято, 35-річчя киянки Вікторії, яка приїхала в Ужгород з двома дітьми. На столику яскравий букет та тортик, в очах - сум. «Ми з Києва добиралися на поїзді, ажіотаж був страшний, давка, як у Титаніку, по 5 осіб на полицю. Через те, що у мене діти, ми сиділи. Ми їхали до кінцевої зупинки, вийшли в Ужгороді.  Якийсь водій сказав, що відвезе нас у притулок, там волонтери. Ми одні з перших, які сюди потрапили, тут ще були офісні приміщення, ліжок ще не було. Матраци дали перші, волонтери привезли дітям обід, так і залишилися. Молодший на руках весь час, малюємо, м’ячики є, машинки. У старшої почалася школа онлайн. Після обіду сюди приходять вчителі, займаються. У Києві я працювала адміністратором в ресторані, перед цим звільнилася, поки нема куди повертатися. Чоловік у Києві лишився, працює.  Який настрій у цей день? Святковий торт, дівчата волонтери привітали квітами. Все добре...»

Біля будівлі є свій невеликий дворик, переселенці самі його облаштували, нещодавно варили бограш. Між деревами натягнуті мотузки, сушиться білизна. Альтанку теж причепурили. Тетяна коротко консультує у господарських справах і відповідає на питання, як довго може жити Притулок на зусиллях організаторів та волонтерів:

«Притулком займаємося ми з Наталею та Тетяною, чоловік Ігор допомагає.  Я ще відповідальна за кухню, купую продукти. Спочатку було незвично у таких кількостях закупки робити. 4 кг м’яса на день - це ледь вистачає, цукру йде 3-4 кг, всякі каші. За один сніданок мінімум 3 кг каші. Молоко дуже велика кількість йде, але нам його дають. Яблук багато маємо, щодня їх печемо. Одна з наших переселенок, якій 70 років, дуже любить пекти, робить дріжджове тісто, пиріжки з різними начинками. Якось приїхав хлопець і каже: теща назбирала яєць, домашні заготовки, мішок картоплі, хоче допомогти.  Видатків багато. Хочемо якось купити піч, пекти самі хліб, пиріжки. Була така думка, що пригощати людей, які прибувають на вокзал. По-перше, будуть наші люди зайняті, по-друге, комусь користь буде».

Zaholovok.com.ua розпочинає серію "Історій, які не мають терміну придатності". Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни.

Це - перша історія, яку нам розказали у Притулку "Я допоможу" 

Ірина Бреза, фото авторки

Scroll To Top