Мало хто задумується як проходить день у баристи, як його справи, що він відчуває, поки на роботі, чого б він хотів. А йому чи їй просто треба, щоб замовили каву, тоді бариста проявить себе повністю. Це історія одного студента, який розповів про один день роботи у кав’ярні, останній день роботи у кав’ярні.
Ранок. Він без кави, ну звісно, навіщо зараз її пити, якщо йду варити її? Дорога дарує холод, який заміняє мені каву. Він тане від блідо-жовтого сонця, воно напевно теж ще не прокинулося. І ось я, молодий бариста, біжу до будки-кав’ярні. Я - студент, намагаюся підробити пару копійок та не до кінця розумію свою “місію”, якщо це так можна назвати.
Справжній сенс цього ремесла зрозумію вже після цього дня.
Я раніше працював у маленьких містечках на важкій роботі, та тепер у великому місті відчуваю почуття важливості та відповідальності тільки від годинної ранкової дороги до роботи, де даруватиму людям безліч емоцій, готуючи їм каву.
Все, я на місці, починаємо виконувати “місію”. Замикаємо електричне коло - загоряється стрічка ліхтариків, підсвічується меню, після тижневого стажування вмію варити все, що там пропонується, не на один напій менше. Виношу високі стільці на вулицю для майбутніх клієнтів. Незмінним гулом запускається кавомашина, набирає у себе воду, за пів години можна смакувати смачне еспресо чи капучино. Я називаю її “машиною чиєїсь радості”. І це недаремно.
Гадаю, ви розумієте про що я.
До першого гостя кавомашина розігріється, підігріє картонні горнятка і кава буде те, що треба. Перші кавомани замовляють еспресо або американо, а дехто просить еКспресо, може існує секретний рецепт цього напою, який мені не розповіли. Замість нього, готую людині звичайне еспресо, ще ніхто не образився на це. Потім вони разом з горнятком намагаються наздогнати час. Звична картина ранку. Так продовжується до обіду, і до вподобань гостів додається капучино.
Вдень люди замовляють щось менш міцне та з пухкою молочною пінкою, наприклад, лате, раф, какао з різноманітними солодкими сиропами. А тих пляшок багато, аби самому не заплутатися де який смак. І вже ніхто нікуди не поспішає. Люди сідають за високі стільці біля будки-кав’ярні, спілкуються, відпочивають, хтось кине пару монет у склянку для чайових. Цей дзвін підіймає настрій впродовж усього дня. Ще хочу про стільці розповісти. Кожний раз дивуюся, коли вони стоять у різні сторони. Таке враження, наче люди беруть їх у танок, а ті не проти. Кружляють до тих пір, поки у гостів є кава, а як ту випивають, лишають стільці і вони захоплені застигають на одному місці від теплих почуттів. Після цієї вистави виходжу і приводжу їх до ладу до наступного їхнього “партнера”.
Ще помітив, після того, як гість отримаю замовлену каву, його обличчя набуває невідомо-радого виразу. Тоді прощання баристи й клієнта найщиріші. Бариста передав радість кавою, а людина її узяла. Невидимий зв'язок встановлений, можна працювати далі з гарним настроєм.
З кожною наступною годиною кавою цікавляться все більше і більше, встигаєш тільки брати замовлення і пробивати по терміналу. Зерна кави хрустять у кавомолці зі страшенною швидкістю, аж закладає вуха. Твоя голова не встигає слідкувати за процесом приготування, усі рухи повторюються: знімаєш холдер з машини, чистиш його, сиплеш мелену каву у нього, вставляєш холдер назад, натискаєш на кнопку, щоб зробити еспресо, і далі на його основі готуєш різні напої.
Дуже тішить, коли клієнт правильно вимовляє назви напоїв: еспресо, лате. Шкала радості заповнюється на повну, і навіть втомленим ти хочеш варити каву, вкладати частинку себе у кожне горнятко. Рухи плавні, витончені, наче пливеш у морі, чи летиш у небі без хмар. Чомусь для баристи це має велике значення. Мабуть, це повага до людини, яка горить цією роботою.
О п’ятій вечора починається “запара”. Біля віконця, де я приймаю замовлення, людей все більше і більше. Мене не вистачає на всі замовлення, телефоную власникам кав’ярні, щоб знайшли допомогу. Нас вже двоє у маленькому приміщенні кав’ярні. Удари холдера по коробці для згорілої кави частішають, пачки з-під молока наповнюють смітник з великою швидкістю, адміністратор біжить на закупку, бо люди хочуть кави.
У ритмі музики з сусіднього “вагончику” з кавою веселіше та все одно важко. На годиннику час добігає до восьмої вечора. Робота затихає, а до кінця зміни ще три години. Хазяйка кав’ярні, яка допомагала мені, пішла. Поки є вільний час, швиденько наводжу порядок на робочому місці, і тільки після цього можу присісти відпочити. Не пропускаю можливості підготуватися до пар в університет. Сил вже не маю тому навчання йде туго. У цей момент я вже не відчував ні запаху кави, ні її смаку.
До одинадцятої вечора було до п’яти гостей, і усі у гарному настрої. Усміхаються, дають на чай, і смакують каву на стільцях. Трохи дощить. Кожний думає про щось гарне, це відчувалося. І поневоль сам почав згадувати про веселі моменти у житті. Того вечора прийшли дві художниці, замовили кожна собі лате і просиділи майже до зачинення. Мені захотілося стати “добрим незнайомцем” і зробити два горнятка капучино своїм коштом, що я і зробив. Радість наповнила їх повністю, і мене з ними. Тоді приходить розуміння як стати щасливим - дарувати радість. Цьому мене і навчила роботи бариста.
На цьому усе цікаве закінчується. Далі технічні моменти: порахувати касу, зробити ревізію, занести все це у таблицю звіту, прибирання, зачинення і дорога до гуртожитку. Як часто буває, що робота у студентів заважає навчанню. Так склалося і у мене, бо працювати тут треба зранку до ночі. Як не подобалося б варити каву, мусив звільнитися, щоб встигати у навчанні. Усі зміни я дарував людям радість - каву. Та жаль, що то був мій останній день роботи у кав’ярні.
Максим Галашко, студент відділення журналістики УжНУ